Персональна сторінка викладача кафедри філософії НТУУ "КПІ"
Піхоровича Василя Дмитровича
Питання про природу людського мислення, про його виникнення в ході становлення людства, про індивідуальної свідомості кожної окремої людини, є одним з найскладніших питань сучасної філософії та науки. В його вирішенні напівдикунські, анімістичні уявлення про існування окремої, незалежної від тіла "душі" нерідко співіснують з псевдонауковими твердженнями про "вродженість здібностей" та їх наслідування.
Головні етапи вирішення питання по природу свідомості в історії філософії наступні. В основі міфологічного світогляду, який панував до виникнення філософії лежали анімістичні уявлення. Анімізм – віра в те, що всі предмети світу наділені душею. Відповідно, і душа людини уявлялася як окрема від тіла субстанція, яку наші предки пов'язували, як правило, з диханням, з повітрям. Згідно цих уявлень душа могла "відлітати", "вселятися в тіло", і навіть "опускатися в п'ятки". Думка про те, що душа може існувати окремо від тіла, легко трансформувалася в ідею безсмертя душі. Щоб душа після смерті "мала де жити", виготовлялися статуетки померлих, а пізніше в Давньому Єгипті тіла фараонів почали бальзамувати. Найбільш детально уявлення про безсмертя душі були розроблені в давньоіндійській міфології та філософії, де одною з центральних була ідея реінкарнації, переселення душ. На думку давніх індусів душа після смерті могла вселятися не тільки в тіло іншої людини, але і в тіло тварини, чи навіть в рослину.
Пізніше уявлення давніх індусів переносяться в Європу і стають основою вчень орфіків і піфагорейців. Але найбільш яскраве своє втілення вони знайшли в філософії Платона (427-347), якого по праву вважають родоначальником ідеалізму – напрямку в філософії, представники якого вважають, що ідеї, думки, мислення первинні, тобто вічні і ніким не створені, а матерія, природа – лише продукт, відображення ідей. Давньоіндійське походження платоновського вчення про душу очевидне. Досить вказати, що точно так же як індійське суспільство ділилося на касти, так і Платон всіх людей в своїй ідеальній державі ділить на три класи в залежності від "властивостей душі": філософи, в яких переважає "розумна душа", яка розміщається в голові, воїни, в яких домінує "благородна, смілива душа", зосереджена в грудях, і землероби та ремісники, локалізованим в животі душам яких Платон приписував як основну характеристику пожадливість. В той же час давньоіндійські уявлення у Платона переживають значну модифікацію. Так, Платон вважає, що душа вічна і здебільшого перебуває на небі, в "царстві ідей", яке філософ вважає "справжнім світом", оскільки він вічний і незмінний. В тіло людини душа вселяється тільки тимчасово і при цьому вона "забуває" все, що вона бачила за час свого вічного перебування на небі. Філософ вважає що "світ речей" – це тільки відображення "світу ідей" і тому речі відносяться між собою так, як відносяться між собою ідеї цих речей на небі. Відповідно, пізнання Платон, вслід за своїм вчителем Сократом, уявляє як процес "пригадування" того, що душа бачила на небі. Найкраще воно відбувається в бесіді, в особливому діалозі, який одержав назву сократичного. Суть його в тому, що людина знаюча, вчитель, не просто "надає інформацію", а майстерно ставить запитання таким чином, щоби учень, людина менш підготовлена, могла сама сформувати собі поняття про предмет розмови. Як бачите, не дивлячись на те, що уявлення про природу мислення у Платона були містичні, напівміфологічні, в них можна було знайти багато раціональних моментів.
Учнем Платона був Арістотель (384-322). Його недарма називають батьком логіки. І річ тут не тільки в тому, що він вичленив такі форми мислення як поняття, судження та умовивід, відкрив закон несуперечності та закон виключеного третього. Він зробив значний крок вперед і в розумінні природи мислення. Хоча Арістотель вслід за своїм учителем мислить собі душу як окрему від тіла субстанцію, яка управляє тілом, а розум вважає здатністю душі, він цілком матеріалістично вирішує питання по природу пізнання. Пізнання по Аристотелю – результат відображення зовнішнього світу. Аристотель розрізняє чуттєве пізнання і раціональне, але не протиставляє їх, як це робив, скажімо Геракліт, а розглядає як послідовні ступені одного процесу проникнення в сутність речей.
Епоха Середньовіччя, яка характеризувалася в першу чергу тим, що в цей час пануючою формою суспільної свідомості стає релігія, а філософія існує виключно остільки, оскільки без неї не може обійтися релігія, зокрема теологія – богослов’я. Християнська теологія цілком грунтувалася на вченнях Платона та Аристотеля, але середньовічними богословами ці вчення були максимально спрощені і вихолощені, особливо в тій частині, де йшлося про природу мислення. В епоху Середньовіччя приділялося дуже багато уваги формі мислення, в той час як його змістом практично не цікавились. Релігія базується на вірі, на некритичному прийнятті певних положень, догм і спробі пояснити всі явища світу, виходячи з цих положень, а не з властивостей самого цього світу і досвіду перетворення його людиною в процесі продуктивної діяльності людей. Саме дослідження природи в епоху середньовіччя вважалося гріхом і переслідувалося церквою. Середньовічним вченим приходилося йти на великі хитрощі, щоб відстояти своє право вивчення матеріального світу. Саме це своє право їм приходилось обгрунтовувати за допомогою посилань на авторитет церкви. Але не можна не визнати, що робили вони це вельми майстерно. Взяти хоча б відому теорію "подвійної істини", яка була запропонована арабським філософом Ібн-Рушдом, але в свій час набула широкої популярності і в Середньовічній Європі. Бог, – згідно цієї теорії, – залишив нам не одне свідчення своєї безкінечної мудрості – Священне писання, а два. Друге божественне одкровення – це "книга" природи, яка, будучи теж божим творінням, може розповісти допитливій людині про бога не менше, а може й більше, як Біблія.
Зрозуміло, що коли навіть дослідження природи знаходилися під забороною, то про раціональне дослідження природи людської свідомості не могло бути й мови, оскільки це було би прямим зазіханням на прерогативу релігії, на її вчення про душу.
Не дивлячись на це, у окремих середньовічних філософів ми знаходимо цілком матеріалістичні думки про цей предмет. Взяти хоча б відому дискусію між номіналістами та реалістами. Реалісти в дусі Платона стверджували, що ідеї, родові та видові поняття, чи універсалії, як вони їх називали, існують реально поряд з речами, які вони позначають, або й навіть до них. Номіналісти ж цілком матеріалістично заперечували їм, що реально існують тільки одиничні речі, а роди і види – це суб'єктивні поняття, за допомогою яких ми мислимо про різні речі, поєднуємо їх в види та роди на основі подібних ознак.
Англійський схоластик Дунс Скот йшов ще далі. Він запитував сам себе: "А чи не здатна матерія мислити?" Це питання впритул приводило до ідеї про єдність світу, що не існує окремої духовної субстанції. Своє завершення ця ідея знаходить аж через кілька століть у вченні Бенедикта Спінози (1632-1677). Він висловив її в ході суперечки з Декартом (1596-1650), який, будучи дуалістом, стверджував, що існує дві субстанції – тілесна, головним атрибутом якої є протяжність, та духовна, головним атрибутом якої є мислення. Існування тіла і душі, говорив він, визначається третьою субстанцією – Богом. Спіноза зауважує, що двох субстанцій бути не може, що субстанція єдина і нею може бути тільки природа, матерія, яку він вслід за великими філософами епохи Відродження Миколаєм Кузанським (1401-1464) та Джордано Бруно (1548-1600) ототожнює з богом. Такий погляд – ототожнення бога та природи – одержав назву пантеїзму. Мислення, душу Спіноза вважає не окремою субстанцією, а атрибутом, тобто невід'ємною властивістю матерії, природи, тіла. Нема окремо тіла і душі, є єдине мисляче тіло, – вважає цей геніальний мислитель.
Особливе місце в історії логіки належить англійському філософу Френсісу Бекону (1561-1626). Його по праву вважають родоначальником європейського матеріалізму епохи Нового часу. В основі пізнання, -- вважає Бекон, -- лежить досвід, спостереження, дослідні дані і експеримент. Такий напрямок в філософії називається емпіризмом. На той час це був дуже революційний підхід. Адже це була епоха промислової революції. Об’єктивно складалася потреба в тому, щоби місце панівної форми суспільної свідомості займала не релігія, як це було в епоху Середньовіччя, а наука. Адже промисловість не може розвиватися без науки. Наука, в свою чергу, не може розвиватися без спостереження, досліду, експерименту. Матеріалізм став нагальною потребою. Визріла потреба і в зміні методу мислення. Старий, дедуктивний метод мислення від загального до часткового добре підходив для доведення буття божого чи для якихось інших потреб середньовічної схоластики, але він ніяк не міг задовольнити потреби конкретних наук. Тому Бекон пропонує новий метод, який він називає індуктивним – від спостереження окремих фактів, знання властивостей окремих предметів, через класифікацію та систематизацію до встановлення загальних закономірностей. Цей метод служить науці і досі.
Спіноза зі своєю здогадкою щодо єдності матерії та мислення набагато випередив свій час. На довгі роки ця ідея була забута в філософії. Матеріалісти епохи Нового часу не змогли зрозуміти її глибини та продуктивності. Вони теж пробували виводити мислення з матерії, але робили це аж занадто спрощено. Більшість з них відкидали ідеалістичну теорію вроджених ідей, стверджуючи, що мислення є результат спостереження за навколишнім світом і результат виховання, тобто впливу суспільства на людину. "Душа дитини при народженні – tabula rasa (чиста дошка), – говорить великий англійський матеріаліст Джон Локк (1632-1704), – і природа пише на ній свої письмена". Цей філософ заклав основи сенсуалізму, вчення про чуттєву природу свідомості. "Немає нічого в розумі, чого би спочатку не було в відчуттях", – стверджують прихильники сенсуалізму. Тісно пов'язане з таким поглядом на світ і вчення емпіризму, згідно якого всі уявлення про світ беруться з досвіду.
В своїй основі ці вчення були матеріалістичними, але матеріалізм цей був недосконалим, механістичним, споглядальним. Недосконалість, спрощеність сенсуалізму та емпіризму епохи Нового часу полягала в невмінні підійти до питання про природу свідомості історично. Свідомість розглядалася як продукт споглядання світу, відстороненого спостереження за предметами і явищами та механічної передачі знань від одної людини до іншої. Недосконалість такого роду матеріалізму в свідомості проявилася зразу ж. Вчення Локка дало початок не тільки матеріалістичній теорії пізнання, яка лягла в основу всієї сучасної науки, а й напрямкові, який одержав назву суб'єктивного ідеалізму.
Його родоначальником вважається англійський філософ Дж. Берклі (1684-1753). Якщо всі знання про світ ми одержуємо тільки через органи відчуттів, – міркував він, – то ми не маємо права стверджувати, що вони існують поза нашим сприйняттям. Те, що матеріалісти називають речами, предметами, – говорив цей філософ, – є лише комбінації наших відчуттів, образів, ідей. Існувати, значить бути таким що сприймається. Крайньою формою суб'єктивного ідеалізму є соліпсизм – заперечення існування чого-небудь крім суб'єкта з його відчуттями. Звичайно, така точка зору була б нісенітницею і щоб хоч як-небудь її уникнути, Берклі говорить, що причиною відчуттів є Бог. Філософія Берклі поклала початок агностицизму – вченню, згідно якого людський розум в принципі не здатний пізнати об'єктивний світ. До агностиків належали також такі відомі філософи як Девід Юм (1711-1776), та Іммануїл Кант (1724-1804).
Матеріалісти епохи Нового часу не могли більш чи менш грунтовно заперечити проти ідеалістичних уявлень про природу свідомості, тому що фактично вони ще знаходилися в полоні дуалізму. Вони уявляли собі свідомість та матерію, природу як дві різні субстанції, між якими може існувати виключно зовнішній зв'язок, взаємодія і не бачили їх єдності, тотожності. Спроби установити їх єдність на грунті матеріалізму приводили до вульгаризації, близької до абсурду. Так, наприклад, деякі матеріалісти пробували уявити собі ідею, думку, як якусь речовину, вони стверджували, що мозок виробляє думку, як печінка виробляє жовч.
Навіть такий великий матеріаліст як Людвіг Фейєрбах (1804-1872) виявився безсилим перед проблемою походження та суті мислення, свідомості. Він цілком справедливо піддає критиці агностицизм та ідеалізм, наполягає на тому, що "мислення з буття, а не буття з мислення", що "буття є суб'єкт, а мислення – предикат". В той же час він ще не може звільнитися від ідеалістичного розуміння природи мислення. Критикуючи Гегеля (1770-1831) за ідеалізм, він необачно відкинув геніальну думку цього великого німецького ідеаліста про те, що мислення є не індивідуальним, а суспільним продуктом, що будь-яке індивідуальне мислення є результатом всієї історії філософії, науки, всіх інших форм свідомості. В той же час він повністю поділяв хибну думку Гегеля про те, що мислення є продуктом виключно теоретичної діяльності. Предметна, виробнича практична діяльність суспільства, яка насправді є основою як матеріального так і духовного життя людей, залишалася поза розглядом цих філософів, тому вони змушені були містифікувати здатність людини до мислення, відривати його від усіх інших людських вмінь та навичок. Навіть геніальна здогадка Гегеля про "тотожність мислення та буття" не дозволяє йому вирватися за рамки ідеалізму і показати реальні, предметні, практичні основи мислення.
Позитивно питання про природу мислення могло бути розв'язане тільки після відкриття матеріалістичного розуміння історії.
"… люди, відповідно своїм продуктивним силам виробляють також суспільні відносини. …люди, які виробляють суспільні відносини, відповідно до свого матеріального виробництва, створюють також і ідеї та категорії, тобто абстраговані, ідеальні вираження цих самих суспільних відносин". Так бачить цю проблему К. Маркс (1818-1883). "Ідеальне, – пише він, – є матеріальне, перенесене в людську голову і перетворене в ній".
Маркс в своєму розумінні природи мислення не просто висловлює ще одну думку поряд з тим, що було вже висловлено. Він опирається на всю філософську традицію, на краще, що було відкрито в цій сфері, в першу чергу, на вчення Гегеля. Саме Гегелю належить думка, яка ляже в основу діалектико-матеріалістичного розуміння природи мислення: хто сказав, що мислення виражає себе тільки в мові, в говорінні. Тоді найбільший балакун повинен би був вважатися найбільшим мудрецем. Насправді люди виражають себе як мислячі істоти не тільки в словах, але і у ділах, поступках, в цілеспрямованій дії. Мало того, в реальных своїх справах, в формуванні речей зовнішнього світу людина проявляє свою здатність мислити набагато адекватніше, як в своїх розповідях про ці справи, в словесному самозвіті про своє власне мислення. Загальновідомо, що людину правильніше оцінювати не по тому, що вона про себе думає чи говорить, а по тому, що і як вона робить. Матеріалістам до цього залишалося додати тільки те, що мислення не тільки виражає себе в цілеспрямованій дії, але й народжується і живе в процесі цілеспрямованої людської діяльності.
Таким чином, мислення, свідомість, дух мають історичний характер, вони виробляються людством в процесі суспільного життя, колективної діяльності людей по перетворенню навколишнього світу. Відповідно, і формування індивідуальної свідомості відбувається тільки в міру включення окремої людини в процес суспільної діяльності. Отже, свідомість людини виступає не як окрема сутність по відношенню до її буття, а як відображення цього буття в активних формах людської діяльності.
Як діалектична, так і формальна логіка ведуть свій початок з античності, з учення Арістотеля. Але формальна логіка, починаючи з епохи Нового часу пішла по лінії формалізації і згодом перетворилася в математичну логіку, а діалектична логіка, відродження якої пов'язане з іменем Гегеля, виступає як всеохоплююче вчення про розвиток, як окремий метод мислення.
Формальна логіка вивчає мислення виключно в його мовному вираженні, редукуючи форми мислення виключно до понять, суджень, умовиводів. Діалектична логіка виходить з того, що людське мислення знаходить своє вираження не тільки в мові, і навіть не в першу чергу в мові, а в цілеспрямованій людській діяльності взагалі. Відповідно і своїм предметом діалектична логіка має не лише мову, як зовнішнє вираження мислення.
Вона є наукою про ті загальні форми та закони, яким однаково підлягають і буття, і свідомість, котру треба розуміти не просто як уміння оперувати термінами, а як суспільну діяльність людства по перетворенню навколишнього середовища з метою пристосувати його до потреб власного розвитку.